Львів став колискою для багатьох співаків, музикантів, художників, літераторів. Львівський співак Назар Савко походить з музичної родини, загальноукраїнська слава прийшла до нього після участі у 2012 році у телевізійному вокальному шоу «Голос країни-2», на якому він захопив публіку своєю харизмою. Назар сам пише і виконує пісні, є автором аранжувань, записів музичних виконавців.
Зараз Назар керує музичною студією «Джерело», виховує разом з дружиною Надією Рутою трьох дітей, пише пісні, створює кліпи. Його пісні є в репертуарі багатьох львівських співаків. Більше про життя і творчість співака та композитора можна прочитати у цьому інтерв’ю.
– Назаре, чим для тебе є Погулянка у Львові?
– Я народився і виріс на Погулянці, у 1986 році тут зробили вулицю Вахнянина, а раніше вона називалася Дундича. Аби прокласти трамвайну лінію, людям позабирали по 20 метрів землі. Центр творчості дітей та юнацтва Галичини збудували у 1989 році, цьогоріч він святкуватиме 30-річчя. Я почав відвідувати цей позашкільний заклад з шести років у вокально-інструментальному ансамблі «Джерело», який заснував мій батько – Остап Савко. Він був ще керівником ансамблів «Беркут», «Олеся». Пам’ятаю, що батько концертував з ансамблями по всьому Радянському Союзу, навіть у Китаї були. Після того, як батько покинув Івано-Франківську філармонію ансамблем «Беркут» почав керувати композитор і співак Микола Мозговий. Моя мама Марія Ісак родом з Буковини. У 1969 році молодий композитор та поет Володимир Івасюк жив тоді в Чернівцях, (потім переїхав до Львова, жив недалеко від нас). Мама першою заспівала з Назарієм Яремчуком пісні на слова Володимира Івасюка «Червону Руту» і «Водограй». Вона була першою солісткою ансамблю «Смерічка», який створив Левко Дутківський.
Узагалі, я відвідував мало не всі гуртки на Погулянці – ліпку, танці, вокал. Потім активно займався спортом, мав досягнення у вільній боротьбі. Зараз Центр творчості «Погулянка» – це мій другий дім. Вдома я тільки сплю, а тут у мене є музична студія «Джерело», яку ми осучаснили, створили студію звукозапису, окремо студію для роботи з дітьми. Всі діти працюють в режимі концерту – з радіо мікрофонами, апаратурою. Я довго йшов до цього – заробляв на концертах, збирав гроші і все вкладав у колектив. Друзі з США надсилали нам хорошу, якісну апаратуру.
– З «Джерела» вийшло багато талановитих музикантів і співаків чи не так?
– Так, ще в тата займалися Ольга Юнакова, в «Галицькій перлині» – Руслана, Наталка Карпа. В репертуарі багатьох львівських виконавців є мої пісні. У 2011 році ми зробили такий мюзикл «Згадати першу любов», який розповідає про 13 львівських виконавців, зокрема і про Владислава Левицького, який пізніше загинув в аварії. Сам знімав кліп, бо маємо ще відеостудію.
– Про що була твоя перша пісня?
– В мене була колись перша любов, ще в школі, звали її Христина. Мені було тоді 13 років і я відвідував Народний музичний театр-студію «Погулянка», яким керує Віра Винар-Соломіна, вивчав там акторську майстерність. Своєму першому коханню написав пісню «Сниться, сниться». Завдяки пані Вірі і режисеру Мирону Лукавецькому я став провідним актором Театру юного глядача у Львові, зіграв багато вистав. У 13 років років вперше полетів у Канаду на фестиваль. Там вперше побачив хмарочоси, вперше попробував кока-колу.
До речі, нещодавно знімався у фільмі «Легіони» польського режисера Даріуша Ґаєвського про Першу світову війну, захоплення російською армією Варшави і створення перших польських легіонів. Там я граю російського офіцера наводчика і мене вбивають. Це невелика, епізодична роль, але є бійка з головним героєм, який засаджує мені ніж у спину. Три хвилини фільму треба знімати цілий день. А трапляється, що декілька секунд знімають цілий день. Скажімо, коли солдат у фільмі падає з вежі. Цю сцену грає каскадер на тросах. 25 кадрів знімають за секунду, а падає він три секунди. Виходить 75 кадрів, всі ці 75 фотографій розкладають і обробляють у фото шопі (витирають троси).
– Назаре, у 2012 році ти став фіналістом телевізійного вокального шоу «Голос країни -2». Наскільки складним і важливим було для тебе це випробування?
– Це вокальне шоу «Голос країни» придумав голландець, спочатку навіть крісла мали бути такі, як він вигадав. Потім шоу перепродали – Росії, Італії, США та іншим країнам. І тепер воно змінилося. В Україні перші два «Голоси країни» курував Костянтин Меладзе, який наповнював музичний контент, все решту керувалося з Росії. Так відбувалося донедавна – всі гроші йдуть спочатку в Росію, а потім повертаються в Україну як зарплати. «Юніверсал груп» – це така структура, яка працює в Москві. У нас вся естрада насправді належала Росії – усі розкручені зірки і компанії пов’язані з російським шоу-бізнесом, який ставить свої умови.
– Можливо, зараз щось вже трохи змінилося на краще для української естради?
– Всі телевізійні шоу в Україні мають такі підводні течії – не належать лише Україні. «Голос країни» відрізняється від інших – там не роблять з виконавців якихось рабів, не забирають паспорт, не поселяють людей по 15 осіб в одній квартирі. «Голос країни» – чесне шоу, треба проходити відбір. Я хотів себе спробувати і приїхав до Києва. Всіх учасників розподіли по п’ятірках: зі мною була Іларія і ще троє. Приклеїли мені номер 6663, я себе з ним відчував чортом. Заспівав на шоу три своїх авторських пісні, про дві з яких не знали, що це мої авторські. А за мою пісню «Ти просто слухай» заплатили мені за одне виконання три тисячі євро. Моїм тренером був Олег Скрипка – узагалі на шоу тренер не вчить співати, він придумує імідж, вибирає твір, який співак може заспівати. Він подарував мені футболку, яку привіз з Південної Америки. До речі, два роки тому я був в Бразилії, де набрався дуже цікавих вражень.
– Що це була за поїздка?
– Це було запрошення від української діаспори, яка організувала нам екскурсію по Бразилії. Ми вдень проїжджали до 500 км. У Бразилії 24 області, дві з яких – це Україна, яку вони називають Укранія. були в джунглях, на різних водоспадах. На річці Парані (наголос на другому складі) на кордоні Аргентини з Парагваєм стоїть велика електростанція, яку будували українські інженери. У Південній Бразилії всі керівні посади займають українці. За кордоном українців дуже поважають, на відміну від нашої держави.
– Які зараз музичні смаки переважають у молоді?
– Молодь слухає російську естраду, поп-музику на кшталт Елджей і Федук – вони найпопулярніші серед молоді до 18 років. Знаєте чому? Дуже важливим є аранжування, молодь любить щось таке модне. Тому треба робити фірмовий продукт. Наприклад, я для дітей зараз роблю українські народні пісні в такому своєрідному аранжуванні – стиль «мінімал хаус», який зараз найбільш популярний. Мінімум інструментів, але щоб «вкачало».
– Чи легше зараз музиканту «пробитися», ніж раніше?
– З квотами стало легше. Але на радіо не візьмуть, якщо пишеш щось неякісне. Там сидять люди, які вже того переслухалися, вся музика має бути динамічною. Вдень ідуть треки, хіба ввечері можуть включити якусь пісню (зараз говорять не пісні, а треки). Писати пісні – заняття специфічне, не можу пояснити, як я їх пишу. Є різні ситуації в житті, які людину стресують, відтак від того можуть народитися цікаві пісні. А концерт – це таке явище, яке робить імідж співаку. Обов’язок співака –прозвітувати перед людьми, що він робить. У нас, зазвичай, концертами виконавці не заробляють. Коли є великий репертуар для концерту, треба домовлятися за оренду зали, апаратуру, рекламу. Тут мало лише творчості, бажано мати команду, бо в людей виникне думка, що ти нікого за собою не маєш і вони почнуть зверхньо до тебе ставитися. В нас люди люблять понти. Львів – це місто понтів, людина може нічого з себе не представляти, але вона зробить яскраву обгортку, щоб усім сподобатись.
– Назаре, ти є батьком трьох малих дітей, чи посилають вони імпульс для творчості?
– Так, у мене син Дарко 7 років і дві доньки, – Мирослава і Радислава, скоро їм буде три роки. Народилися на моє день народження – такий мені подарунок зробили. Діти посилають імпульси, ще й який! Зараз дві мої пісні для дітей «Булька» і «Нехочуха» на youtube-каналі «З любов’ю до дітей» стали хітами, мають по 10 млн переглядів. Вони принесли досить великий прибуток для каналу. Там працює студія анімації і ми спільно робимо продукт для дітей – дитячі навчальні серіали тощо.
– До Майдану ти теж записав гарну пісню.
– «Небесна Сотня» – це спільна пісня разом з поетом Мирославом Воньо, який родом з Хирова, тепер він переїхав на Хмельниччину. До речі, це він написав популярну пісню «Бойківчанка», яку виконала Оксана Білозір. Разом з ним ми написали пісню «Небесна Сотня». Це якраз був такий період, який спонукав до написання таких пісень.
– Хто з відомих людей, з якими довелося зустрічатися, найбільше тебе вразив?
– Знаю багатьох відомих людей. Олександр Пономарьов – веселий хлопець. Мені подобається, що він завжди вільний – одружується, зробить дитину і знову стає вільний. Для нього нема якогось сімейного обов’язку. Він патріотичний, гарний виконавець, цікаво було з ним спілкуватися. З Олегом Скрипкою ми співали дуетом – пісню «День народження» в індійському стилі. Нас тоді назвали Зітою і Гітою. Цікавий був номер, його придумав Олег Скрипка. Під час «Голосу країни» учасники тоді жили в Києві майже півроку – було сім тижнів прямого ефіру. Кожному дали безкоштовно готельний номер, харчування. У понеділок давали пісню, яку треба було в неділю виконати у прямому ефірі. Я за цей час на 10 кг схуд. Мені пробували “втулити” багато російськомовного, дурного репертуару, але я відмовлявся, казав, що завжди співаю україномовні пісні, на інші мови маю сильний акцент і це мене рятувало. Треба було відстоювати своє, рідне. Після мене російськомовні виконавці почали співати українською.
– Чи пишуться тобі зараз нові пісні?
– Так, пишуться – і дитячі, і дорослі. Все це можна почути і побачити, якщо підписатися на мою сторінку в youtube, зайти на Фейсбук сторінку. Цікавлюся альтернативною історією, цікавими словами. Наприклад, у санскриті є таке слово хара, від нього – характер, харизма, харити. Вислів «ти мене хариш» означає, що енергія людини перебиває мою і вона мене харить. Коли людина їсть чисті продукти (скажімо, фрукти), в неї хара чистіша. Харизма – це гарна енергетика. До речі, на честь великого розбишаки Довбуша найближчим часом з’явиться мій новий кліп та кавер на українську народну пісню «Ой попід гай зелененький». При створенні аранжування зробив своєрідний експеримент, змішуючи етнічні інструменти (індіанські) північної Америки з карпатською дримбою та сопілкою. І все це приправлене сучасними танцювальними ритмами. Вийшло цікаво і оригінально. Як на мене, то уся світова етніка має спільне культурне джерело походження.
Розмовляла Галина Палажій та учні Школи журналістики ЦТДЮГ Роман Чех, Роман Гаврилів, Денис Миськів IA ZIK
